Меню

Банери

pro-osvity

111111 

В часи воєнного лихоліття

Напад фашистської Німеччини на СРСР зупинив розвиток радянської системи освіти. Більшість вчителів-чоловіків мобілізували в Червону армію, а деякі евакуювались на Схід. Серед них були директор школи №1 Бджола Іван Іванович і вчителька української літератури Клименко Наталія Василівна.

На початку серпня 1941р. німецькі війська окупували Шполянщину. Спочатку окупанти ставились до українців лояльно і навіть дозволили знову відкривати школи, в яких відновлювалось викладання Закону Божого. В цей час частина української інтелігенції, яка пішла на співробітництво з німецькою владою, вирішила відкрити в Шполі українську гімназію. Ініціатором виступив вчитель Юхименко Микола Петрович (родом з села Товмач). І в жовтні 1941р. в приміщенні колишньої школи №1 було відкрито Шполянську українську гімназію. Вона мала бути шестирічною. Проте вчителів не вистачало, і набрали лише п’ять класів. Деякі вчителі викладали по кілька предметів. Так, Чепур Григорій Йосипович викладав арифметику і Закон Божий. В класних кімнатах повісили ікони і кожен день занять починався з молитви «Отче наш». Учні користувались і далі радянськими підручниками, з яких були вирвані сторінки з зображенням Леніна, Сталіна, а також зірки з серпом і молотом - елементами герба СРСР. Дитячі організації в школах заборонялись. У класі для підтримання порядку був лише черговий. Заохочувались тілесні покарання: ляпас учителя по щоці учня або удар указкою по спині.

Проте в грудні 1941р. за наказом рейхскомісара України Коха всі українські школи були закриті, в т.ч. і в Шполі. Всі бібліотеки колишніх радянських шкіл почали знищувати, а книжки палити або викидати на смітник. Така доля спіткала і бібліотеку школи №1. Колишній учень Шполянської гімназії Каландирець Василь згадує, як він згодом зі смітника вибирав багато книжок і носив їх додому для читання. А в головному приміщенні школи взимку 1941-1942 років німці влаштували стайню для коней, щоб ті не мерзли, бо зима була дуже холодною.

Водночас німці дозволили відкриття православних церков і відвідування їх дітьми. Так в старому приміщенні біля школи №1 (зараз тут магазин «Канцтовари») теж відкрили церкву.

А весною 1942р. німці почали вивозити молодих людей (в т.ч. і старшокласників) на роботу в Німеччину. Для цього молодь спершу збирали в якомусь одному місці, а потім гнали на залізничну станцію Шпола, звідки і відправлялись ешелони в «третій рейх».

В травні 1942 року головне приміщення школи №1 німці вибрали як одне з місць збору молоді. Вікна школи зовні забили дошками, щоб запобігти втечі з приміщення. Молодь приганяли сюди шполянські поліцаї, якими керував Іван Гуля.

Поліцейська установа містилась в будинку на розі вулиць Леніна і Комсомольської (нині в цьому будинку – районне управління праці та соціального захисту населення).

Після визволення Шполи від німецьких окупантів вже в березні 1944 року почалися роботи по відродженню шкіл Шполянського району. І уже в квітні відновила роботу і школа №1. Проте учні провчились лише два місяці і пішли на канікули, а цей час їм не було зараховано як навчання в певному класі. Восени 1944 року учні знову пішли в ті ж самі класи. Колишня учениця школи Надія Соляник згадує, як вона тричі йшла в 5-ий клас: перший раз в жовтні 1941 року в українську гімназію, другий раз – в квітні 1944 року уже у відновлену радянську Шполянську школу №1, і третій раз – знову в цю ж школу в вересні 1944 року. І таких учнів було багато. Тому в 1944/1945-му навчальному році в класах вчилось багато переростків, класи були переповнені – 40 і більше учнів, навчання велося в дві зміни. В першому навчальному році після визволення Шполи в навчальному процесі відбулися значні зміни: почали діяти «Нові правила для учнів» (введені в СРСР ще в серпні 1943р.), які передбачали роздільне навчання хлопчиків і дівчаток. Але через нестачу класних кімнат в школі №1 це положення не було реалізовано.

В 1944 році школа №1 з чотирьох довоєнних приміщень втратила одне – двоповерховий будинок біля міського парку (в якому розмістилась музична школа) але школі передали будинок, де в роки війни діяла церква (нині – це магазин «Канцтовари» підприємця П. Мальчика).

1944-1945 навчальний рік пройшов під знаком реалізації урядової постанови «Про заходи щодо поліпшення якості навчання в школах», виданій 21 червня 1944 року. Весною 1945 року згідно постанови запроваджувалось проведення екзаменів в усіх класах (починаючи з 4-го по 10-й клас), а також можливість нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями за успіхи в навчанні. Також замість словесної оцінки знань учнів запроваджувалась цифрова п’ятибальна система, яка згодом проіснувала півстоліття. Оцінки «1» і «2» вважались незадовільними і служили підставою для залишення учнів на повторний рік навчання.

Матеріальна база школи була після війни вкрай жалюгідною. Учням не вистачало найнеобхіднішого: зошитів, чорнила для ручок, підручників. Про наочність на уроках не було й мови. У відновлених шполянських колгоспах нашвидкуруч виготовляли лави і столи, якими восени 1944р. і забезпечили класи в школі. Учні сиділи по 4-5 осіб за одним столом. Взимку школа отоплювалась грубами, в яких спалювали дрова, тому що вугілля зовсім не надходило, оскільки більшість шахт Донбасу були зруйновані. Проблему нестачі чорнила вирішували просто: його виготовляли саморобним способом з суміші сажі, столового буряка і бузини. Як матеріал для письма використовували розірвані на шматки паперові мішки з під цукру, які учні олівцем розграфлювали на лінії. Електрики в школі не було, використовували гасові і керосинні лампи. Зразу після війни були відроджені жовтенятські, піонерські і комсомольські організації в школі.

Директором школи №1 з 10 травня по 6 липня 1944р. був Головко Іван Григорович, з 6 липня по 6 жовтня 1944р. – Удовиченко Василь Матвійович, з 11 жовтня 1944р. – Бджола Іван Іванович, а Удовиченко став завпедом (завідуючим педагогічною частиною).

В 1944-1945 н.р. заняття в школі відбувались уже регулярно, незважаючи на повоєнні труднощі і тривалий процес комплектації школи стабільними педагогічними кадрами.